Мандри - кітч чи спражнє мистецтво?

Кожного ранку перед собою я бачу одну й ту саму картину – мапу. Я люблю пити чай і роздивлятись різні країни, їх столиці, розташування. Напевно, це нікого вже не здивує у наш час. У масовій культурі активно пропагуються подорожі, знайомства з іншими культурами, автомобільні вилазки т.д. З чим це пов’язано? Самій неймовірно цікаво. Можливо, це все наслідки глобалізації та переваг, які ми отримали завдяки Інтернету – використання таких ресурсів як Cauchsurfing чи Blablacar, що дозволяють зекономити трішки коштів та познайомитись з різними людьми; може, просто розширення світогляду українців, поступове відмежування від стереотипів СРСР – закритості, обмеженості та консервативності у культурі; а може, то мені здається, що це  так популярно, адже сама марю життям Данила Паломника  – з рюкзаком за плечима бродити по світу (не обмежуючись релігійними місцями). Але тут виникає ще одне питання – як хто розуміє поняття «мандрувати»? Адже для когось це поїхати у Єгипет чи Туреччину олінклюзіф, сидіти в готелі, пити безкоштовні коктейлі на березі басейну і розповідати потім яка ж багата єгипетська культура чи яка ж гарна і колоритна Туреччина з її пальмами, кальянами і відомими турецькими чоловіками. Але для мене особисто, подорож – це мистецтво, занурення у культуру та побут людей. Це як зайти у квартиру до сусіда, де своя атмосфера, інші меблі та інший ремонт. Це поєднання усіх можливих видів мистецтва: архітектури, живопису, музики, літератури та іншого. Чи можна все це побачити, а головне відчути на березі басейну або з вікна автобуса під монотонну розповідь екскурсовода?

Всі навколо говорять – хочу подорожувати, пишуть у розділі хобі – подорожувати, цікавості – подорожі, але що ж вони мають на увазі під цим словом? Стандартний маршрут Київ – Париж – Нью-Йорк – Анталія – Шарм Ель Шейх – Прага – Шрі-Ланка? Тоді це справді кітч.

Ой…варто не забути ще зачикіниться і скинути фото в інстаграм з обов’язковою відміткою на карті.

Але тут можна пригальмувати…Насправді, існує дуже багато цікавих travel блогів і сторінок в інстаграмі, де зависаєш годинами та додаєш міста у свій список «відвідати обов’язково». Вони пишуть справді натхненно і заворожуюче, додаючи факти, поради, емоції. А які прекрасні фото – теж, до речі, мистецтво. Блоги відрізняються від відомих нам усім журналів «National geographic» та «National geographic Traveler» своєю суб’єктивністю та реалістичністю, емоційністю на незвичайними поглядами на звичайні речі.

Також, серед наших «добрих старих друзів» книг є багацько таких, що описують мандри, походи та різні країни. 

Наприклад, вже майже класик сучасної української літератури Юрій Андрухович у своїй книзі «Лексикон інтимних міст» робить інтимний екскурс по 111 містах найрізноманітніших куточків земної кулі і навіть не цурається України. Тут ми не побачимо опису туристичних місць та історій заснування, тут ті історії, які кожна людина тримає у своєму серці після тої чи іншої поїздки, історії, які асоціюються з певною локацією, магічні, реальні події та емоції, що пов’язані з багатьма-багатьма містами.

Ще одна з моїх улюблених книг, написана американською письменницею Шеріл Стрейд, «Дика: від забуття до відзнайдення на Стежці Тихоокеанської вершини», за мотивами якої вийшла кінострічка у 2014 році з простішою назвою «Дика». В цій роботі ми не прочитаємо про мандри навколо світу, адже локація обмежена Тихоокеанським хребтом, але це не менш цікава мандрівка втраченої душі в пошуках себе. Це небезпечний похід з величезним рюкзаком по спекотних рівнинах і холодних горах, дрімучих лісах і пустелях позбавлених людей. Що може сколихнути людину на такий вчинок? Почитайте, може і Вас зацікавить. До речі, фільм мені також сподобався, незважаючи на певну сюжетну відмінність від книги. 

Не можна не згадати класика подорожньої літератури Джека Керуака і його роман «На дорозі». В цій книзі мандри це вже не просто тимчасове захоплення, це – філософія життя. Це твір про неймовірну пристрасть, божевілля, пошуки щастя, кохання і пригод. От у кого у кого, а в головних героїв можна повчитися як подорожувати за мінімальну кількість грошей. І ніхто не каже, що це може призвести до чогось хорошого. До цього списку книг можна навіть віднести легендарну «Одіссею» Гомера. Чим Вам не подорож?

І ще на ту ж тему написано багато романів, розвідок, з якими я особисто ще не знайома – Девід Бірн «Увесь світ. Записки велосипедиста», Анджей Стасюк «Дорогою на Бабалаг», Умберто Еко «Історія ілюзій. Легендарні місця, землі та країни», Грег Монтерсон «Три чашки чаю», Андріан Антоні Гілл «На всі чотири боки», Грегорі Девід Робертс «Шантарам»... Звісно, це далеко не повний список книг, які доводять, що мандри це мистецтво, можливо, воно не таке видиме, але воно точно відчутне.

Тож, якщо Ваше серце потребує пригод, подорожей та неймовірних емоцій, збирайте рюкзак, скачуйте цікаву книгу і гайда у неймовірний світ країн та місць, культур та людей. І не забувайте про мистецтво мандрів, не будьте попсою (може, колись, ми прочитаємо Ваш блог чи книгу про це).  

Валізки серед київських джунглів

всі використані фото з виставки "Орел і Решка"

Одним із моїх натхненників подорожувати був і залишається телепроект «Орел і Решка». Скажете – банально? Фуу…це ж попсова програма, яку дивляться домогосподарки. А от і ні. З їх пригод можна дізнатися багато цікавого і корисного для кожного мандрівника. До того ж, учасники телепередачі у такий спосіб переконують «диванну сотню», що подорожувати, насправді, легко і доступно – варто лише захотіти.

На днях я відвідала виставку «Орел і Решка» в оранжереї Київського Ботанічного саду. Виставка невелика – близько 100 експонатів. Однак, це неймовірні речі, різноманітні сувенірні дрібнички: статуетки, автомобільні номери, музичні інструменти, традиційні костюми. Також, варто поставити плюс локації – між тропічних рослин (до речі, оранжерею просто так не відкривають для відвідувачів). Уздовж доріжки розставлені великі валізи із привезеними речами з усього світу. Хтось скаже: хіба це мистецька виставка? Тут же нема глибокої задумки та ідеї! Але насправді – це все маленькі частинки великих культур, що відображають ментальність і звичаї, віру і дух. Наприклад:

·         Відбиток гієни. Можливо, цікавіше буде тим, хто стежив за випусками передачі, адже вони мають пам’ятати Танзанію і небезпечних істот, які ночами розгулюють по вулицях. Тоді ще Коля Серга вирішив їх покормити і погладити, якщо пощастить(!).

·         Перуанський мачете. Ви можете собі його уявити? От і я не могла, поки не побачила.

·         Голландські кломпи. Ну це вже менш дикий експонат, але не менш цікавий. Великі, дерев’яні, розмальовані…І як вони тільки в них ходили? Цікавим фактом є те, що зародились ці чудові черевички не в Голландії, а у Франції, але саме кломпи (так називаються тільки голландські «туфлі») стали національним символом. Цьому завдячують не  їх формі, а малюнкам на них. Виготовлене вручну дерев’яне взуття прикрашалось різноманітними візерунками в залежності від регіону країни. Розписні черевики одягали не кожного дня, а лише на свята – існують весільні кломпи,  для виступу та для інших свят. Для кожної події існують різні малюнки. Зараз це більше туристичний продукт, існує навіть музей національних кломп, але раніше їх дійсно одягали, адже вони були дуже зручними для господарства.

·         Японський кинджал танто із Кіото. Така штука в Японії вважається національним культурним надбанням – різновид самурайського меча. Створювати такий кинджал можуть лише майстри з ліцензією. Кинджали теж повинні бути ліцензованими. Носити і використовувати танто мали право лише самураї. Один такий кинджал повинен служити віками, тому техніка їх виготовлення є дуже складної  і під силу одиницям. Кожна бойова школа по-різному прикрашала меч. Звісно, на виставці був не справжній кинджал, а варіант для туристів, проте скільки він може сказати про культуру Японії.

І ще незлічена кількість речей, які повідають нам не тільки про те, де побувала команда «Орла и Решки», а й відкриють незвідані нашій уяві країни і культури.

Окрім таких експонатів, були ще фотографії. Зараз гарними знімками нікого не здивуєш, однак шедеври, які були представлені на виставці, слугували неймовірним доповненням до такої собі легкої мандрівної атмосфери. Вони здавалися такими яскравими та незвичайними, реалістичними і водночас ірреальними. І це ще не все – на стендах були представлені всілякі цікавинки та пам’ятки для подорожуючих. Наприклад: в Чилі не прийнято їсти руками, а от в Італії навпаки – це свідчить про те, що страва вам до смаку; або… в Кореї чайові можуть образити офіціанта, на відміну від США, де це є основним заробітком обслуговуючого персоналу. Уявіть, від 10 до 20 % від замовлення вже включені до рахунку! У Китаї більшість наших мереж – Facebook, Вконтакті та ін.. не працюють – «забанені» державою. Ось так.

Отож, коли ти виринаєш із цієї оази мандрів на вулицю – до доріжок ботанічного саду, знову потрапляєш у сірість і буденність цьогорічної зими, ти розумієш – подорожувати це неймовірно круто, яскраво і незабутньо!