Як у дві години фільму втисли два томи роману Толстого...

Буквально нещодавно я наважилась подивитись нову кіноверсію "Анни Кареніной", книги, яку я додала в свою п'ятірку найцікавіших і найкращих. І, як ви зрозуміли, не можу просто так це залишити в своїй голові.

Величний твір російського письменника Льва Толстого, який вразив не один мільйон читачів своєю щирістю, наповненістю та довершеністю образів, має понад тридцять кіноадаптацій. Тут і кохання, і вірність-зрада, дружба, суспільство, відповідальність, внутрішня боротьба, соціальність…все-все чим жили люди, від чого вони були щасливі і через що страждали. А чи побачите ви це в кіно? Відчуєте коливання в душі Анни? Простежите зміни в характері Кітті? Відкриється філософія Лєвіна? Однозначна відповідь – ні. Це проблема всіх кінострічок, які зняті за книгами. Текст завжди повноцінніший, завжди яскравіший та впливовіший. 

Саме інтерпретація роману  Толстого знята Джо Райтом у 2012 році є, на мою думку, найцікавіша. Режисер підійшов до роботи дуже серйозно та креативно, надавши перевагу не стандартному відтворенню подій, а театральному, ніби знаходишся у великому залі й спостерігаєш за зміною декорацій та антуражу. Цей сміливий крок надав фільмові з одного боку – приємної особливості, а з іншого – претензійності. Можливо, без цього декому б з глядачів було легше сприймати стрічку і вливатись у події, вони б не здавались штучними і награними, але ця деталь не дозволила перетворити фільм на монотонні зміни кадрів, а навпаки – надала динамічності.

Всі погодяться з думкою, що повністю відтворити роман «Анна Кареніна» за дві години не вдасться. Це неможливо зробити і за чотири години, і навіть за п’ять. Він настільки насичений подіями, настільки багатий сюжетними лініями і образами, внутрішніми колізіями та філософськими роздумами, що в будь-якому разі кіно вийде неповноцінним. Можливо, краще тоді не псувати творіння письменника і не намагатись скоротити, урізати чи упустити багато деталей, задля кращого сприйняття глядачами?

Фільм Джо Райта відтворює лише 30% того, що писав Лев Толстой. Перед нами показана лінія любовного трикутника Анна (Кіра Найтлі) – Вронський (Аарон Тейлор-Джонсон) – Олексій Каренін (Джуд Лоу), також частково лінія кохання Лєвіна (Домналл Глісон)  і Кітті (Алісія Вікандер), але ні та, ні та, не відтворена повністю. Ті, хто не читав книгу, а лиш дивився цей фільм, так і не зрозуміли, чому Анна кинулась під потяг, що заставило покинути дітей, коханого і відмовитись від життя. Невже, лише ревнощі? Багато з таких глядачів негативно інтерпретували головну героїню, так і не зрозумівши її трагедії, а отже, не зрозумівши трагедії всього роману. Так само, хто не знайомий із книгою, не побачили філософії Лєвіна, в якій закладена філософія самого автора і не відкритими залишаться почуття Кітті до нього, такі невизначені і не зовсім щирі спочатку.

Вронський перед нами постає у фільмі як пафосний закоханий у себе юнак. Він бачить кохання Анни своєю перемогою, яка пізніш стає його тягарем. Його почуття такі максималістські і, незважаючи на щирість, поверхневі. Вронський кохає Кареніну, але цього кохання недостатньо, щоб зробити її щасливою. В книзі автор розкриває почуття героя і читач розуміє настільки ж ця любов молодого чоловіка (не юнака) є глибокою, але настільки і важлива йому свобода, суспільство. Він ще не готовий повністю віддати себе одній жінці, але не тому що він її не кохає чи думає про іншу, а тому, що має дівати кудись ту чоловічу енергію, яка в ньому ще не погасла. Вронський хоче зреалізувати себе, показати перед суспільством, а не поринути в сімейний побут та міцні обійми, хоч і коханої, жінки, яка до того всього відторгнена тим суспільством.  Такої колізії неможливо простежити у фільмі.

Причина нерозкритості образів (як складових великої історії, описаної в романі) не лише у скороченому сценарії, а й у грі акторів. І хоч вони з усіх сил старались відтворити і внутрішні трагедії, і російський менталітетне – не вистачило поглядів, жестів, міміки. Єдиний, хто, на мою думку, повністю передав персонажа – Джуд Лоу. Розумний, скромний, сильний і складний. Перед глядачами справжня особистість, до якої народжується співчуття, адже без лишніх слів, а лише живими емоціями вони можуть спостерігати, що відчуває Каренін, коли Анна покидає його. Всі інші персонажі, на тлі ображеного чоловіка, тускніють. А так не має бути.

Таким чином можна розгромити весь фільм.

Отже, фільм Джо Райта не є досконалим, а точніше, далеким від досконалості. Він є експериментальним, якісним і яскравим, але не величним, як книга. Для тих, хто не читав роману Толстого, він постає як цікава драма, мелодрама, поверхнева історія кохання заміжньої жінки і молодого юнака. Саме тому, я не раджу дивитись кіно тим, хто не читав книги, адже вони не зможуть зрозуміти, відчути, дотокнутися до тієї дійсності, яку змальовує автор. Але  якщо ви знайомі з романом  – обов’язково подивіться цей фільм, адже режисерське бачення є доволі цікавим і вартим уваги любителів «Анни Кареніной».

І ще...знайшла цікаву думку, погоджуєтесь?