Як у дві години фільму втисли два томи роману Толстого...

Буквально нещодавно я наважилась подивитись нову кіноверсію "Анни Кареніной", книги, яку я додала в свою п'ятірку найцікавіших і найкращих. І, як ви зрозуміли, не можу просто так це залишити в своїй голові.

Величний твір російського письменника Льва Толстого, який вразив не один мільйон читачів своєю щирістю, наповненістю та довершеністю образів, має понад тридцять кіноадаптацій. Тут і кохання, і вірність-зрада, дружба, суспільство, відповідальність, внутрішня боротьба, соціальність…все-все чим жили люди, від чого вони були щасливі і через що страждали. А чи побачите ви це в кіно? Відчуєте коливання в душі Анни? Простежите зміни в характері Кітті? Відкриється філософія Лєвіна? Однозначна відповідь – ні. Це проблема всіх кінострічок, які зняті за книгами. Текст завжди повноцінніший, завжди яскравіший та впливовіший. 

Саме інтерпретація роману  Толстого знята Джо Райтом у 2012 році є, на мою думку, найцікавіша. Режисер підійшов до роботи дуже серйозно та креативно, надавши перевагу не стандартному відтворенню подій, а театральному, ніби знаходишся у великому залі й спостерігаєш за зміною декорацій та антуражу. Цей сміливий крок надав фільмові з одного боку – приємної особливості, а з іншого – претензійності. Можливо, без цього декому б з глядачів було легше сприймати стрічку і вливатись у події, вони б не здавались штучними і награними, але ця деталь не дозволила перетворити фільм на монотонні зміни кадрів, а навпаки – надала динамічності.

Всі погодяться з думкою, що повністю відтворити роман «Анна Кареніна» за дві години не вдасться. Це неможливо зробити і за чотири години, і навіть за п’ять. Він настільки насичений подіями, настільки багатий сюжетними лініями і образами, внутрішніми колізіями та філософськими роздумами, що в будь-якому разі кіно вийде неповноцінним. Можливо, краще тоді не псувати творіння письменника і не намагатись скоротити, урізати чи упустити багато деталей, задля кращого сприйняття глядачами?

Фільм Джо Райта відтворює лише 30% того, що писав Лев Толстой. Перед нами показана лінія любовного трикутника Анна (Кіра Найтлі) – Вронський (Аарон Тейлор-Джонсон) – Олексій Каренін (Джуд Лоу), також частково лінія кохання Лєвіна (Домналл Глісон)  і Кітті (Алісія Вікандер), але ні та, ні та, не відтворена повністю. Ті, хто не читав книгу, а лиш дивився цей фільм, так і не зрозуміли, чому Анна кинулась під потяг, що заставило покинути дітей, коханого і відмовитись від життя. Невже, лише ревнощі? Багато з таких глядачів негативно інтерпретували головну героїню, так і не зрозумівши її трагедії, а отже, не зрозумівши трагедії всього роману. Так само, хто не знайомий із книгою, не побачили філософії Лєвіна, в якій закладена філософія самого автора і не відкритими залишаться почуття Кітті до нього, такі невизначені і не зовсім щирі спочатку.

Вронський перед нами постає у фільмі як пафосний закоханий у себе юнак. Він бачить кохання Анни своєю перемогою, яка пізніш стає його тягарем. Його почуття такі максималістські і, незважаючи на щирість, поверхневі. Вронський кохає Кареніну, але цього кохання недостатньо, щоб зробити її щасливою. В книзі автор розкриває почуття героя і читач розуміє настільки ж ця любов молодого чоловіка (не юнака) є глибокою, але настільки і важлива йому свобода, суспільство. Він ще не готовий повністю віддати себе одній жінці, але не тому що він її не кохає чи думає про іншу, а тому, що має дівати кудись ту чоловічу енергію, яка в ньому ще не погасла. Вронський хоче зреалізувати себе, показати перед суспільством, а не поринути в сімейний побут та міцні обійми, хоч і коханої, жінки, яка до того всього відторгнена тим суспільством.  Такої колізії неможливо простежити у фільмі.

Причина нерозкритості образів (як складових великої історії, описаної в романі) не лише у скороченому сценарії, а й у грі акторів. І хоч вони з усіх сил старались відтворити і внутрішні трагедії, і російський менталітетне – не вистачило поглядів, жестів, міміки. Єдиний, хто, на мою думку, повністю передав персонажа – Джуд Лоу. Розумний, скромний, сильний і складний. Перед глядачами справжня особистість, до якої народжується співчуття, адже без лишніх слів, а лише живими емоціями вони можуть спостерігати, що відчуває Каренін, коли Анна покидає його. Всі інші персонажі, на тлі ображеного чоловіка, тускніють. А так не має бути.

Таким чином можна розгромити весь фільм.

Отже, фільм Джо Райта не є досконалим, а точніше, далеким від досконалості. Він є експериментальним, якісним і яскравим, але не величним, як книга. Для тих, хто не читав роману Толстого, він постає як цікава драма, мелодрама, поверхнева історія кохання заміжньої жінки і молодого юнака. Саме тому, я не раджу дивитись кіно тим, хто не читав книги, адже вони не зможуть зрозуміти, відчути, дотокнутися до тієї дійсності, яку змальовує автор. Але  якщо ви знайомі з романом  – обов’язково подивіться цей фільм, адже режисерське бачення є доволі цікавим і вартим уваги любителів «Анни Кареніной».

І ще...знайшла цікаву думку, погоджуєтесь?

Для любителів антиутопій або «Хто такий Джон Галт?»

Увага! Суб’єктивна думка.

 Як ви вважаєте, що таке егоїзм? Чи може він бути «здоровим» чи це виключно негативна якість людини?

Я, чомусь, впевнена, що більшість із Вас не схвально ставляться до такої людської риси характеру. Це зрозуміло, адже в нашій уяві ми бачимо особу, яка дбає лише про себе, зовсім не зважає на інших, вона неприємна і самовпевнена.

Уявіть на хвилинку, що нашою державою правлять егоїсти. Ой…цього можна і не уявляти. Це ми можемо спостерігати в реальності. Та все ж, «правильний» егоїст може навпаки підняти економіку країни, зробити її сильною і ні від кого не залежною. Не вірите? Тоді прочитайте трилогію Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Авторка дуже майстерно доводить цю думку.

Цей роман мені порадив мій чоловік  і я не пошкодувала, що витратила на неї близько тижня свого життя. Я настільки захопилася цією історією, що ніби стала її невидимим героєм і після закінчення книги було відчуття пустки та  відірваності від реального світу. І не дивно, адже цей роман потрапив до списку бестселерів The New York Times на 6-ту сходинку через три дні після появи на ринку ще в далекому 1957 році. Деякі ставлять її другою після  Біблії, деякі – називають самою Біблією, а інші – безжально критикують її за цинізм, розтягнутість, філософічність, «чорнобілість» та занудність. До української аудиторії вона дійшла тільки зараз. Ось так буває: одна з найбільш популярних книг у світі з 1957 року, а українською перекладена тільки в 2015 році (перша книга – Артуром Переверзєвим та Вікторією Стах, інші частини – Софією Андрухович). Написаний роман американською письменницею російського походження Айн Ренд (Аліса Розенбаум), яка ненавиділа політику Радянського Союзу, колективізм та етатизм (антонім анархізму). Правда ж актуально? Її погляди відображаються поміж рядків від першої до останньої сторінки: у формуванні проблематики твору, вимальовуванні героїв та антигероїв, їх палкі філософські промови та концепцію розвитку економіки в державі.

Можливо, зразу з’являється думка про те, що філологам та і «простим» людям не буде цікава така тема, але чомусь всім подобається романи «1984» Оруела чи «451 градус по Фаренгейту» Рея Бредбері, а це, я вам скажу, набагато крутіше. Хоча, мій друг економіст не погоджується з цим, для нього краще ніж Теодор Драйзер не існує.   

Багато хто з читачів аналізують книгу з точки зору літературного твору та праці з економіки окремо. За художніми ознаками критикують плоскість характерів персонажів, недоречну любовну лінію, «чорнобілість» – поділ героїв на хороших та поганих, банальність сюжету, а от з боку економічного, критики я не зустріла. На мою думку, це є недоречним. Якщо той самий Драйзер зазначає, що деякі його книги орієнтовані на спеціалістів, то тут ми бачимо приклад відомої нам антиутопії з елементами філософського та романтичного роману. «Атланта…» не можна розділяти, адже він прекрасний у своїй цілісності – потужна любовна лінія не дає заснути тим, кого не цікавить політика та економіка, а капіталістична ідея, яка є основою роману, зацікавить економістів та людей, які в цьому тямлять хоч трішки. Тому, не лякайтеся після прочитання відгуків та рецензій, цей роман «бере» не всіх, але якщо таки «бере», то перевертає світ читача.

 «Атлант розправив плечі»  – це гімн нескореності, чесності перед самим собою, праці, таланту та сильній особистості. Це вічна боротьба добра і зла, яка уособлена в протистоянні між справедливими бізнесменами-атлантами (тепер Ви зрозуміли назву книги), які хоч егоїстичні, але порядні проти продажних чиновників-щурів, які прогризають державу прикриваючись «соціальними благами».

Я не буду переказувати сюжету і характеризувати головних героїв, і, навіть, не скажу Хто ж такий Джон Галт, але точно раджу прочитати цей роман (в майстерно виконаному українському перекладі), хто б Ви не були – філолог, економіст чи лікар.

Мандри - кітч чи спражнє мистецтво?

Кожного ранку перед собою я бачу одну й ту саму картину – мапу. Я люблю пити чай і роздивлятись різні країни, їх столиці, розташування. Напевно, це нікого вже не здивує у наш час. У масовій культурі активно пропагуються подорожі, знайомства з іншими культурами, автомобільні вилазки т.д. З чим це пов’язано? Самій неймовірно цікаво. Можливо, це все наслідки глобалізації та переваг, які ми отримали завдяки Інтернету – використання таких ресурсів як Cauchsurfing чи Blablacar, що дозволяють зекономити трішки коштів та познайомитись з різними людьми; може, просто розширення світогляду українців, поступове відмежування від стереотипів СРСР – закритості, обмеженості та консервативності у культурі; а може, то мені здається, що це  так популярно, адже сама марю життям Данила Паломника  – з рюкзаком за плечима бродити по світу (не обмежуючись релігійними місцями). Але тут виникає ще одне питання – як хто розуміє поняття «мандрувати»? Адже для когось це поїхати у Єгипет чи Туреччину олінклюзіф, сидіти в готелі, пити безкоштовні коктейлі на березі басейну і розповідати потім яка ж багата єгипетська культура чи яка ж гарна і колоритна Туреччина з її пальмами, кальянами і відомими турецькими чоловіками. Але для мене особисто, подорож – це мистецтво, занурення у культуру та побут людей. Це як зайти у квартиру до сусіда, де своя атмосфера, інші меблі та інший ремонт. Це поєднання усіх можливих видів мистецтва: архітектури, живопису, музики, літератури та іншого. Чи можна все це побачити, а головне відчути на березі басейну або з вікна автобуса під монотонну розповідь екскурсовода?

Всі навколо говорять – хочу подорожувати, пишуть у розділі хобі – подорожувати, цікавості – подорожі, але що ж вони мають на увазі під цим словом? Стандартний маршрут Київ – Париж – Нью-Йорк – Анталія – Шарм Ель Шейх – Прага – Шрі-Ланка? Тоді це справді кітч.

Ой…варто не забути ще зачикіниться і скинути фото в інстаграм з обов’язковою відміткою на карті.

Але тут можна пригальмувати…Насправді, існує дуже багато цікавих travel блогів і сторінок в інстаграмі, де зависаєш годинами та додаєш міста у свій список «відвідати обов’язково». Вони пишуть справді натхненно і заворожуюче, додаючи факти, поради, емоції. А які прекрасні фото – теж, до речі, мистецтво. Блоги відрізняються від відомих нам усім журналів «National geographic» та «National geographic Traveler» своєю суб’єктивністю та реалістичністю, емоційністю на незвичайними поглядами на звичайні речі.

Також, серед наших «добрих старих друзів» книг є багацько таких, що описують мандри, походи та різні країни. 

Наприклад, вже майже класик сучасної української літератури Юрій Андрухович у своїй книзі «Лексикон інтимних міст» робить інтимний екскурс по 111 містах найрізноманітніших куточків земної кулі і навіть не цурається України. Тут ми не побачимо опису туристичних місць та історій заснування, тут ті історії, які кожна людина тримає у своєму серці після тої чи іншої поїздки, історії, які асоціюються з певною локацією, магічні, реальні події та емоції, що пов’язані з багатьма-багатьма містами.

Ще одна з моїх улюблених книг, написана американською письменницею Шеріл Стрейд, «Дика: від забуття до відзнайдення на Стежці Тихоокеанської вершини», за мотивами якої вийшла кінострічка у 2014 році з простішою назвою «Дика». В цій роботі ми не прочитаємо про мандри навколо світу, адже локація обмежена Тихоокеанським хребтом, але це не менш цікава мандрівка втраченої душі в пошуках себе. Це небезпечний похід з величезним рюкзаком по спекотних рівнинах і холодних горах, дрімучих лісах і пустелях позбавлених людей. Що може сколихнути людину на такий вчинок? Почитайте, може і Вас зацікавить. До речі, фільм мені також сподобався, незважаючи на певну сюжетну відмінність від книги. 

Не можна не згадати класика подорожньої літератури Джека Керуака і його роман «На дорозі». В цій книзі мандри це вже не просто тимчасове захоплення, це – філософія життя. Це твір про неймовірну пристрасть, божевілля, пошуки щастя, кохання і пригод. От у кого у кого, а в головних героїв можна повчитися як подорожувати за мінімальну кількість грошей. І ніхто не каже, що це може призвести до чогось хорошого. До цього списку книг можна навіть віднести легендарну «Одіссею» Гомера. Чим Вам не подорож?

І ще на ту ж тему написано багато романів, розвідок, з якими я особисто ще не знайома – Девід Бірн «Увесь світ. Записки велосипедиста», Анджей Стасюк «Дорогою на Бабалаг», Умберто Еко «Історія ілюзій. Легендарні місця, землі та країни», Грег Монтерсон «Три чашки чаю», Андріан Антоні Гілл «На всі чотири боки», Грегорі Девід Робертс «Шантарам»... Звісно, це далеко не повний список книг, які доводять, що мандри це мистецтво, можливо, воно не таке видиме, але воно точно відчутне.

Тож, якщо Ваше серце потребує пригод, подорожей та неймовірних емоцій, збирайте рюкзак, скачуйте цікаву книгу і гайда у неймовірний світ країн та місць, культур та людей. І не забувайте про мистецтво мандрів, не будьте попсою (може, колись, ми прочитаємо Ваш блог чи книгу про це).  

Валізки серед київських джунглів

всі використані фото з виставки "Орел і Решка"

Одним із моїх натхненників подорожувати був і залишається телепроект «Орел і Решка». Скажете – банально? Фуу…це ж попсова програма, яку дивляться домогосподарки. А от і ні. З їх пригод можна дізнатися багато цікавого і корисного для кожного мандрівника. До того ж, учасники телепередачі у такий спосіб переконують «диванну сотню», що подорожувати, насправді, легко і доступно – варто лише захотіти.

На днях я відвідала виставку «Орел і Решка» в оранжереї Київського Ботанічного саду. Виставка невелика – близько 100 експонатів. Однак, це неймовірні речі, різноманітні сувенірні дрібнички: статуетки, автомобільні номери, музичні інструменти, традиційні костюми. Також, варто поставити плюс локації – між тропічних рослин (до речі, оранжерею просто так не відкривають для відвідувачів). Уздовж доріжки розставлені великі валізи із привезеними речами з усього світу. Хтось скаже: хіба це мистецька виставка? Тут же нема глибокої задумки та ідеї! Але насправді – це все маленькі частинки великих культур, що відображають ментальність і звичаї, віру і дух. Наприклад:

·         Відбиток гієни. Можливо, цікавіше буде тим, хто стежив за випусками передачі, адже вони мають пам’ятати Танзанію і небезпечних істот, які ночами розгулюють по вулицях. Тоді ще Коля Серга вирішив їх покормити і погладити, якщо пощастить(!).

·         Перуанський мачете. Ви можете собі його уявити? От і я не могла, поки не побачила.

·         Голландські кломпи. Ну це вже менш дикий експонат, але не менш цікавий. Великі, дерев’яні, розмальовані…І як вони тільки в них ходили? Цікавим фактом є те, що зародились ці чудові черевички не в Голландії, а у Франції, але саме кломпи (так називаються тільки голландські «туфлі») стали національним символом. Цьому завдячують не  їх формі, а малюнкам на них. Виготовлене вручну дерев’яне взуття прикрашалось різноманітними візерунками в залежності від регіону країни. Розписні черевики одягали не кожного дня, а лише на свята – існують весільні кломпи,  для виступу та для інших свят. Для кожної події існують різні малюнки. Зараз це більше туристичний продукт, існує навіть музей національних кломп, але раніше їх дійсно одягали, адже вони були дуже зручними для господарства.

·         Японський кинджал танто із Кіото. Така штука в Японії вважається національним культурним надбанням – різновид самурайського меча. Створювати такий кинджал можуть лише майстри з ліцензією. Кинджали теж повинні бути ліцензованими. Носити і використовувати танто мали право лише самураї. Один такий кинджал повинен служити віками, тому техніка їх виготовлення є дуже складної  і під силу одиницям. Кожна бойова школа по-різному прикрашала меч. Звісно, на виставці був не справжній кинджал, а варіант для туристів, проте скільки він може сказати про культуру Японії.

І ще незлічена кількість речей, які повідають нам не тільки про те, де побувала команда «Орла и Решки», а й відкриють незвідані нашій уяві країни і культури.

Окрім таких експонатів, були ще фотографії. Зараз гарними знімками нікого не здивуєш, однак шедеври, які були представлені на виставці, слугували неймовірним доповненням до такої собі легкої мандрівної атмосфери. Вони здавалися такими яскравими та незвичайними, реалістичними і водночас ірреальними. І це ще не все – на стендах були представлені всілякі цікавинки та пам’ятки для подорожуючих. Наприклад: в Чилі не прийнято їсти руками, а от в Італії навпаки – це свідчить про те, що страва вам до смаку; або… в Кореї чайові можуть образити офіціанта, на відміну від США, де це є основним заробітком обслуговуючого персоналу. Уявіть, від 10 до 20 % від замовлення вже включені до рахунку! У Китаї більшість наших мереж – Facebook, Вконтакті та ін.. не працюють – «забанені» державою. Ось так.

Отож, коли ти виринаєш із цієї оази мандрів на вулицю – до доріжок ботанічного саду, знову потрапляєш у сірість і буденність цьогорічної зими, ти розумієш – подорожувати це неймовірно круто, яскраво і незабутньо!